"Крізь пекло афганської війни" (урок патріотизму)

ВЕДУЧИЙ І.      Шановні присутні! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про події, героїв цієї страшної війни. Нам дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.

 


ВЕДУЧИЙ ІІ.  Що ми знаємо про афганську війну ? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно.
20 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал  Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни.

 

Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ І. 

 

 Заплакало небо дощами…

 

Біль і туга зійшлися  клином.

 

Свистіли кулі над Афганок,

 

Прощається мати із сином.

 

Котилися сльози рікою,

 

Ще б жити – та віку немає,

 

Лишилась невістка вдовою

 

Й онучка за батька питає.

 

Прощається мати із сином…

 

Прощаються гори й долини,

 

І більшого горя немає –

 

Як жити самій без дитини?

 

Лиш чорна хустина. Німа домовина…

 

«Прости», - ледь шепоче вустами.

 

Та чорна хустина – то туга за сином,

 

Заплакало небо дощами…

 

 

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорсока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

 

ВЕДУЧИЙ І.  Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі.

 

 Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по – доброму пам’ятатимуть Афгані, який багато чого навчив їх.

 

За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого… І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь.

 

 

 

Учень.  

 

Ховали інтернаціоналіста

 

Блищала глухо цинкова труна,

 

Нестерпно пахло тополиним листом,

 

І плач дівочий танув, як струна.

 

Руда земля розверзлась чорнорото.

 

Чекає хижо мовчки на своє,

 

А мати на колінах у болоті

 

Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»

 

Стоять, відводять погляд вбік солдати

 

І шепотить сержант ледве чуть:

 

«Не велено… Не можна відкривати..

 

Не велено..»

 

Уже струмки течуть,

 

Уже весна така глибока, рання.

 

Учора вже летіли журавлі.

 

Таке врочисте вийшло поховання:

 

Школярики стоять, учителі

 

А голосок дівочий квилить, квилить,

 

Соромиться кричати на весь світ..

 

Кого клясти, кого назвати винним?

 

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

 

На хрест сусідній похилився тато,

 

Похнюпились братики малі –

 

В селі ховали воїна – солдата

 

У мирному  вкраїнському селі.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  У нашому районі загинуло 8 чоловік. Це Юрій Чайковський і Олександр Шевченко з     Новоукраїнки, Микола Отрошко, Володимир Цибуля, Олександр Буренін з Рівного, Сергій   Бондаренко з Помічної  і Володимир  Бирзул з Степового, Микола, Азза з Шишкіно . П’ятеро з них нагороджені    посмертно орденом Червоної Зірки.

 

(Виходять учні)

 

1-й учень.   Азза Микола Іванович народився 1 квітня 1966 року на хуторі Чорний Ташлик  Новоукраїнського району.В 1968 році сім’я переїхала у с. Шишкіне.В  1973 році Микола став учнем 1 класу Шишкінської НСШ.

 

Після закінчення 8 класу, в 1981 році вступив до Бобринецього СПТУ № 32, яке закінчив у  1984 році. Повернувся у рідне село і працював за професією слюсарем по ремонту

 

сільськогосподарських машин, а влітку помічником комбайнера.

 

Відзначався виключним працелюбством, дисциплінованістю, старанністю при виконанні своїх обов’язків.

 

25 жовтня 1985 року був призваний на службу до лав Радянської Армії, у десантні війська. Початкову підготовку проходив у військовій частині у м. Фергана. Після закінчення підготовки, 10 лютого 1986 року був направлений для проходження подальшої служби в Афганістан.

 

Служив у десантних військах.  Загинув 17 жовтня 1987 року.

 

Нагороджений медаллю « За бойові заслуги» та орденом Червоної Зірки

 

( посмертно).

 

2-й учень.      Бондаренко Сергій Миколайович   народився 17.11.1963 року  у селі Вільні Луки Кропивницької сільської ради Новоукраїнського району.

 

Невдовзі по тому батьки переїхали у с. Помічна.В 1970 році Сергій пішов до першого класу.

 

У 1979 році  закінчив 8 класів і поступи в на навчання у Дніпродзержинське ПТУ 22 на спеціальність «токар».

 

Училище закінчив 16.07.1982 року, кілька місяців працював за професією.

 

29.03. 1983 року призваний в армію  Дніпродзержинським РВК. Старший спеціаліст  ЗАС роти управління  КППВО. П.п. 55996, рядовий. Війська зв’язку.

 

Виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, проявивши стійкість і мужність  загинув у бою 20.03.1984 року

 

Нагороджений  орденом Червоної Зірки № 3801896 та медаллю « Воїну-інтернаціоналісту від афганського народу».

 

Його ім’я носить Помічнянська  ЗШ Новоукраїнського району.

 

 

 

3-й учень.      Бирзул Володимир Вікторович народився 22 червня 1968 року в селі Степове Іванівської сільської ради. Після закінчення Іванівської середньої школи працював трактористом у радгоспі ім. Тарасенка.

 

17 жовтня 1986 року Новоукраїнським РВК був призваний на службу в ряди Радянської Армії.

 

Службу проходив в Афганістані у складу 371 мотострілецького полку, 5 мотострілецької дивізії. Командир дивізії генерал-майор Г.Касперович.  Місце дислокації   -  м. Шиндад провінція Герат. Основне завдання полку -  охорона військового аеродрому, а також участь у бойових операціях провінції Герат, в якій, на так званій «зеленці», велися особливо запеклі бої. Він був механіком –водієм бойової машини піхоти.

 

Під час виконання бойової операції Володимир тяжко захворів і помер 18 жовтня 1987 року.

 

.4-й учень.   Бурєнін Олександр Борисович народився в селі Рівному 22 липня 1954 року, росіянин. Закінчив Рівнянську ЗШ № 5. Характер хлопця, його життєві цінності сформувалися під впливом розповідей батька-фронтовика. Саме тут хлопець вперше почув такі слова як «обов’язок», «честь», «мужність».В цьому середовищі, а ще книг та кінофільмів про війну пройшло його дитинство. Тож не випадково коли Олександру прийшла пора йти служити в армію, то він вже наперед знав, що пов’яже з нею свою долю.

 

Служити в армії довелося в авіації. Тут вперше зіткнувся з труднощами, з необхідністю подолати власний страх, стати вищим від нього. Швидко опанував військову науку, став відмінником бойової і політичної підготовки, а ще хорошим спортсменом.Тож не дивно, що саме  йому командування  запропонувало залишитися на надстрокову службу і поступити на навчання у школу прапорщиків. Було це у 1974 році.

 

Служив  на совість. Часто проходили батькам листи від командирів, які дякували за виховання  доброго воїна і вірного товариша.Невдовзі по тому ще одна радість – син одружився, а  потім народилося два сина, радість і утіха для батьків та рідних.

 

Так пройшло більше десяти років служби. В останні роки службу проходив у Полтаві.

 

З березня 1987 року  служив в Афганістані.Там, в Афганістані Олександру Бурєніну було присвоєне звання старшого прапорщика, його нагороджено орденом Червоної Зірки та афганською медаллю..

 

Служив Олександр Бурєнін у 185 важкому полку стратегічних бомбардирувальників ТУ -22МЗ, 13 гвардійської БАП. Місце постійної дислокації Полтава. Під час війни в Афганістані окремі екіпажів виконували бойові завдання на території країни з аеродрому Мари – 2 . Очевидно для забезпечення цих вильотів на афганській території розміщувалися підрозділи технічного обслуговування до складу яких входив і прапорщик Бурєнін.

 

 Не повернувся Сашко до батьківського гнізда і до двох своїх синів – соколів.Загинув 21 жовтня 1987 року.

 

5-й учень .  Отрошко Микола Петрович народився 26 липня 1963 року в селі Рівному.

 

З 1 вересня 1970 року навчався у Рівнянській восьмирічній школі № 7.

 

По закінченні школи у 1978 році продовжив навчання у Бобринецькому ПТУ. Здобув професію механізатора широкого профілю, до служби в армії працював механізатором в колгоспі ім.. Калініна.

 

10 листопада 1981 року був призваний на службу в ряди Радянської Армії. Служив механіком – водієм в 350 гвардійському парашутно-десантному полку.Виконуючи бойове завдання, вірний присязі, проявивши стійкість і мужність, загинув 22 вересня 1983 року.  Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки № 3659113.

 

6-й учень.  Чайковський Юрій Вікторович, народився 2.06.1964 року у м. Новоукраїнка, українець.

 

Юрій Чайковський. Веселий життєрадісний юнак, який любив життя і бачив у ньому лише прекрасне. Найбільше його цікавила музика, особливо передзвін гітари. Доклавши чимало зусиль, хлопець самотужки навчився грати на цьому музичному інструменті, та неабияк, а професійно. Допомагав Юрі у цьому вчитель Дмитро Дмитрович Валуца.

 

Поступово навколо педагога зібрався гурт школярів шувальників музики. Постало питання про організацію свого шкільного вокально-інструментального ансамблю. Ініціатором був Юрій Чайковський. Веселий і життєрадісний, маючи немалі організаторські здібності, він умів запалювати й інших. Зацікавив гітарою  навіть дівчат, залюбки вчив володіти інструментом. молодших.

 

Музикою він марив. Відкривався у ній повністю, переплітаючи мелодії пісень із мелодіями свого юнацького серця. Все, що знав, що вмів увібрати у себе, передав оточуючим легким доторком пальців до струн.А ще із самого дитинства Юра цікавився автомобілями.Пізніше це переростало у захоплення технікою взагалі.Любив і наполегливо займався спортом. Мав другий спортивний розряд із велоспорту.

 

Після школи поступив і з відзнакою закінчив Олександріййське ПТУ, одержав диплом майстра холодильних установок. Під час навчання був комсомольським активістом, делегатом міської комсомольської конференції на якій представляв своє училище. Мріяв після армії продовжити навчання за обраною професією  в інституті.

 

Призваний Новоукраїнським  РВК  28.09.1982 року,  кулеметник  Вч. 39676, рядовий Мотострілецькі війська.

 

Останні кілька тижнів до своєї загибелі Юрій працював водієм бензозаправника і в складі конвоїв перевозив смертельно небезпечний вантаж на місяця дислокації радянських військ в Афганістані. Кожне таке перевезення було  смертельно небезпечне, бо каравани проривалися з боєм. Героями особливого складу були водії бензовозів – саме проти  них душмани спрямували свої головні удари. Коли в бензовоз попадала ворожа граната, чи куля, він вибухав і перетворювався на смолоскип в якому гинули мученицькою  смертю водій і супроводжуючий.

 

Виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, проявивши мужність і стійкість загинув у бою  2.10.1983 року.

 

Воював Юрій Чайковський у складі 191 окремого мотострілецького полку, який базувався у м. Газні. знаходився в Афганістані з 1979 року і був сформований на базі двох полків, які  перебували в Угорщині.

 

Нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) № 3742907 від 17.05.1984 року.

 

7-й учень.    Цибуля  Володимир Іванович, народився 4.09.1963 р. у с. Рівному Новоукраїнського району, українець.  На початку вересня 1981 року Володю забрали в армію. Призваний 19.10.1981 року  Новоукраїнським  РВК.  Стрілець Вч. 2022,  рядовий, прикордонні війська.

 

11 березня 1982 року від Володі прийшов змістовний лист у якому детально описувалося як їх переводили служити з навчального центру у м. Термез у м. Хорог, столицю Горно-Бадахшанської автономної області,  Таджикістан.  Місто розміщене на злитті річок Гунт і П’янж, а на іншому березі вже територія воюючого Афганістану.Так почалася служба на кордоні. Кілька місяців бойової  напруги, і смертельного ризику. 15 травня 1982 року  прийшов лист, несподівано лаконічний, писаний наспіх. Як виявилося останній. Всього кілька фраз «Терміново виїзжаю у відрядження. Деякий час листи писати не буду».

 

Службу Володя проходив у Хорогському ПОПО ( Пограничний горний отряд). І після загибелі Володимира Цибулі цей загін продовжував приймати участь у таких «локальних» операціях.

 

При виконанні службових обов’язків, свято виконуючи  свій військовий обов’язок по захисту кордонів нашої Батьківщини загинув 19.05.1982 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно).

 

Через кілька місяців після загибелі Володі у село Рівне приїхав начальник обласного управління КДБ по Кіровоградській області В.М. Коломійцев,  він привіз матері орден Червоної Зірки і вручив його  на зборах трудового колективу, у якому вона працювала.

 

8-й учень . Шевченко Олександр Леонтійович, народився 23.08.1964 року у м. Новоукраїнці, українець.

 

Призваний Світловодським  РВК 28.09.1982 році. Сапер вч. 89933, рядовий, інженерні війська.

 

Виконуючи бойове завдання, вірний військовий присязі, загинув 31.07.1984 року.

 

Нагороджений орденом Червоної Зірки ( посмертно) № 3734084. Указ від 18.02.1985 року.

 

Шевченко О.Л. служив у 860 мотострілковому полку 40 Армії, район базування Файзабац.

 

До наших днів дійшов унікальний документ періоду війни в Афганістані   - щоденник  розвідувальної роти 860 мотострілкового полка. В ньому день за днем описані бойові дії роти на протязі кількох років.

 

Є запис і про бій 31.07.2984 року в якому загинув Шевченко О.Л. Сапери, згідно бойового розпорядку, йшли попереду основних сил, перевіряючи дорогу.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ І.  Харькова Т.І. присвятила вірш батькам  загиблого Юрія Чайковського

 

Сльози матері.

 

Вже скільки років проминуло,

 

А біль у серце б’є і б’є…

 

Батьки старенькі, сивочолі

 

Стоять під пам’ятником чорним,

 

Де вибито ім’я твоє.

 

 

 

Синочку, синку!  Орле сизий!

 

Тобі було лиш дев’ятнадцять,

 

Ой, як же важко на чужині

 

Зустріти смерть свою зненацька!

 

 

 

Чужі люди, чужа віра,

 

Чужа та країна!

 

Які ж бо – то лиходії

 

Забрали в нас сина?!

 

 

 

Хай прокляті навіки будуть

 

Ті, хто почав війну в Афгані,

 

Хто тисячі синів прислав нам

 

Назад – у «чорному тюльпані»!

 

 

 

За що? За що так поступила доля

 

З тобою, з ними – з багатьма?

 

…Як приземлявсь «тюльпан» той чорний,

 

То день не  день ставав – пітьма!

 

 

 

Єднаймось матері усього світу!

 

Єднаймось проти зброї і війни!

 

Хай сміються  під сонечком радісно діти.

 

Хай живими залишаться Ваші сини…

 

 

 

…Сльози матері зрошують чорний граніт,

 

Протирає хустинкою сина лице,

 

Батько в розпачі стис кулаки – і мовчить…

 

Хто їм скаже:  як витерпіть горе оце?!

 

 

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений.

 

Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ І. Виконували свій інтернаціональний обов язок і наші земляки .Багато з них мають бойові   нагороди.

 

Василь Добровольський нагороджений орденом Червоної Зірки, Сергій   Гавриленко, Володимир Кибукевич, Микола Шпак, Сергій Сербул   мають медаль „За відвагу”,

 

а   Павло Єрмаков, Валерій Кошель, Сергій Карбан – медаль «За бойові заслуги».

 

 

 

Правда про афганську війну… Різна вона, і спогади різні.

 

Сьогодні гостями нашої зустрічі є:

 

____________________________________________________________________________________________________________________________

 

 

 

Надаємо їм слово:

 

 

 

ВЕДУЧИЙ І.  Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати . Вшануймо пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ ІІ. 

 

Поставте скибку хліба на стакан

 

І голови схиліть в скорботі вічній

 

За тих, кого убив Афганістан,

 

Чиї він душі зранив і скалічив.

 

 

 

О, Україно! Ніжно пригорни

 

Усіх живих синів своїх, як мати,

 

Щоб ми уже не бачили війни,

 

Не чули щоб ніколи звук гармати.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ І.  Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.
           Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.

                              Хай буде все, що має бути:
                              І тихі радощі життя,
                              І слів чужих важке каміння...
                              Мені не требу співчуття.
                              Мені потрібне розуміння.

 ВЕДУЧИЙ ІІ.  Так, ми повинні розуміти їх.  Нехай же наша виховна година не закінчується і після дзвінка. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, однокласникам, бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам’ятати всі.

    https://www.facebook.com/groups/128176517826182